Законом, іншими правовими актами і угодою сторін можуть встановлюватися додаткові вимоги, яким повинна відповідати форма договору (вчинення на бланку певної форми, скріплення печаткою і т. п.), і передбачатися наслідки недотримання цих вимог (п. 1 ст. 160 ЦК). Якщо ж такі додаткові вимоги не встановлено, сторони при укладанні договорів має право довільно визначати його реквізити та їх розташування в письмовому документі. Тому порядок розташування окремих пунктів договору в письмовому документі ніяк не впливає на його дійсність. У відносинах між громадянами і юридичними особами нерідко застосовуються типові бланки, на яких оформлюється письмовий договір. Такі типові бланки дозволяють більш оперативно і правильно оформити письмовий договір. Відхилення від встановленої типовими бланками послідовності розташування внутрішніх реквізитів договору не впливають на дійсність укладеного договору, якщо в цьому письмовому документі узгоджені всі його істотні умови. Так, незаповнення сторонами однієї з граф типового бланка, якщо ця графа не стосується суттєвої умови договору, або внесення в нього будь-яких доповнень або змін не ведуть до визнання договору неукладеним або недійсним (нікчемним). Від типових бланків, покликаних лише полегшити процес оформлення письмового договору, необхідно відрізняти типові договори, які затверджуються Кабінетом Міністрів України у випадках, передбачених законом (п. 4 ст. 426 ЦК). Умови таких типових договорів є обов'язковими для сторін і їх порушення веде до визнання нікчемними або внесених змін або доповнень, або всього договору в цілому. Форма договору покликана закріплювати і правильно відображати узгоджене волевиявлення його сторін. Проте насправді це відбувається, на жаль, далеко не завжди. Трапляється, що зміст договору викликає неоднозначне його тлумачення і породжує суперечки між його учасниками. Обумовлено це тим, що текст договору і його внутрішні реквізити визначаються учасниками договору, часто не досвідченими в тонкощах цивільного права і не володіють повною мірою його термінологією. З метою вирішення зазначених спорів ст. 431 ГК формулює правила тлумачення договору. При тлумаченні договору судом береться до уваги буквальне значення містяться в ньому слів і виразів. Буквальне значення договору у випадку його незрозумілості встановлюється шляхом співставлення з іншими умовами та змістом договору в цілому. Таким чином, при з'ясуванні змісту договору вирішальне значення надається його буквальному тексту і що випливає з нього глузду. Це орієнтує учасників цивільного обороту на необхідність ретельної і детальної роботи над текстом договору, який повинен адекватно відображати дійсну волю сторін, що має місце при укладенні договору. І тільки в тому випадку, якщо викладені вище правила не дозволяють визначити зміст договору, повинна бути з'ясована дійсна загальна воля сторін з урахуванням мети договору. При цьому допускається залучення до дослідження не тільки самого договору, а й інших супутніх обставин. До числа таких обставин відносяться: попередні договору переговори і листування, практика, що встановилася у взаємних відносинах сторін, звичаї ділового обороту, подальшу поведінку сторін (ч. 2 ст. 431 ЦК). Поділ договорів на окремі види. Численні цивільно-правові договори мають як загальними властивостями, так і певними відмінностями, що дозволяють відмежовувати їх один від одного. Для того, щоб правильно орієнтуватися у всій масі численних і різноманітних договорів, прийнято здійснювати їх поділ на окремі види.
|